Новорічне again

Прощавай, Інтернет, комп*ютер, робота, ще якась фігня! :)
Я вас не побачу аж до 7-8 січня, адже перехід зі старого року в новий розпочато! :))))
І хоч 2008 рік для багатьох (і трохи й для мене) в кінці став роком розчарувань, фінансових втрат і скорочення планів, мушу сказати, що для мене цей рік був надзвичайно активним в сфері різноманітних поїздок і вражень, я спробувала кілька принципово для себе нових видів відпочинку та захоплення, здійснила десь 80% з запланованого на рік, багато що переосмислила, передивилась і переусвідомила, познайомилась з новими цікавими людьми, вирішила позитивно для себе ситуації на роботі, змінила зачіску, апгрейднула велосипед і т.п...
І добре, і погано, але на відміну від кінця 2007 року, коли на 2008 рік в мене було багато планів, задач і справ, зараз на 2009 рік я все-таки побоююсь щось планувати і замислювати...
Я хочу щоб, попри погоду, фінанси, події, в мене і мого оточення, і всіх тих, кого я знаю, залишалось гарне почуття гумору, міцне здоров*я, наснага для різноманітних звершень і іскорка оптимізму. :)
А там, поміж крапельками, поміж крапельками - і до чогось гарного доберемся! :)
Щасливого нового року!

Організація життя

Мені здається, що якби жінки працювали в ідеалі до 17.00, а в реалі хоча б просто не затримувались на роботі до ночі, на наших вулицях було б значно більше усміхнених і веселих жіночих і _чоловічих_ обличь...

Передноворічне

На корпоративний новий рік нам по дресс-коду треба було прийти в цікавих прикольних домашніх тапках (бо новий рік святкували не традиційно в ресторані з бенкетом-фуршетом, а по-домашньому в одному з офісів з власноруч нарізаними салатиками).
Купувати тапки спеціально для цього мені не хотілося, тож вирішила згадати, що я вмію щось робити руками і переробила на святкові свої недавно порвані домашні тапки. Проект перероблення тапок мінявся на ходу і залежав виключно від того, що є вдома під рукою, такий собі мєгабюджетний проект.
І ото роблячи ті тапки, розсипаючи навколо себе на підлозі всі свої швейні "скарби" - золоті ниточки, сріблясті бусинки, червоні бльосточки, шматочки гарних тканин, я спіймала себе на тому, що для мене-колись-малої-дитини Новий рік - це не мандарини, і не шуба-олів'є, і не ялинка, а оті часи, коли ми з мамою майстрували своїми руками подарунки для всіх-всіх-всіх - всієї купи тоді ще живих бабусь і дідусів, батьку, хресним, двоюрідним сестрам... То було дуже мудро з боку моєї мами, адже в такий спосіб вирішувалось дуже багато задач одночасно: мене навчали рукоділлю-фантазії, ще там чомусь :), і питання подарунків вирішувалось дуже м'яко для нашого, тоді дуже маленького, родинного бюджета. А головне - ми віддавали своїм близьким найцінніше - наш час, який ми витрачали на це, наші думки, руки і уміння... Я тоді цього не розуміла, і казала мамі, що краще купити батьку якийсь готовий футляр для ключів і не робити нічого самим, бо готовий - красивіший і модніший. А може і справді, подарувати готову річ було б краще, просто наші родичі не хотіли нас ображати і раділи нашим рукодільним подарункам...
Так чи інакше, зараз часи інші, всі багато працюють і часу на рукодільні подарунки вже нема зовсім ніяк. І не треба вони нікому, он, ніхто не відгукнувся на пропозицію отримати рукодільний подарунок, та ще й по суті, не до якогось свята, а просто так.
А є ж така поширена думка про те, що рідним-коханим-друзям треба дарувати подарунки не до свята, а просто так!
По-моєму, це геніальна відмазка тих, кому впадло щось робити для інших: в 90% випадків про подарунки "просто так" забувають :(
І так вже більшість наших людей вихована, що чекає подарунку саме на свято, наче це має якесь велике значення, отримаємо ми щось на енне число місяця, чи на ен-плюс-перше. А просто так, я помітила, багатьом моїм знайомим (та й мені самій) подарунки отримувати незвично, виникають різні думки-підозри, що від мене чогось хочуть, підлизуються, що я чимось зобов'язана. Хоч насправді все просто - нам просто хочуть зробити приємне. Просто так. Складно, еге ж?
А в мене потроху вималювалася відповідь на вічне передноворічне питання.
Малювалась вона довго, думати над подарунками я починаю традиційно ще в листопаді.
Я не люблю, не можу, не хочу купувати готові універсальні набори косметики/вражень/солодощів, хочу вибирати подарунки "під конкретну людину"!
Що хочу - те і роблю :)
Якийсь час ношусь з жахом від того, що ну просто не знаю що кому подарувати, взагалі не маю ідей, потім ідеї потроху приходять, але всі вони видаються то недостойними адресата, то недостойними мене, то не новорічними, то не актуальними, то не прикольними, то не корисними, а коли знаходиться те, що задовольняє всім цим параметрам, воно виявляється мєганебюджетним. Ну але поступово хмари над моєю головою розходяться, з'являється прояснення, і я починаю один за одним купувати подарунки.
Тепер 90-95% подарунків придбано, решта буде куплена без проблем, і тепер залишилось лише їх гарно упакувати, але то вже приємні дрібничкові клопоти. :)
ЗІ
Спочатку цей пост складався з того самого тексту і тих самих думок, але в іншому порядку. І так вийшло (і так часто в мене виходить, я помітила), що починаю я писати про веселе, а закінчую про сумне. В цей раз я вже запротивилась такому неподобству і трохи текст поредагувала, помінявши складові частини місцями. Наче краще вийшло. :)

Флешмобчик

Обіцяю протягом 2009 року зробити своїми руками подарунки для трьох своїх френдів, які цього захочуть, першими відпишуть тут і розмістять у своїх блогах аналогічні дописи :)

Естафету взяла тут

Вічне передноворічне питання

На вулиці сипле сніг, саме час подумати про новорічні свята. А свята - це також і певні клопоти, зокрема придумування і пошук в магазинах подарунків. І мушу зізнатися: в цьому році у мене з фантазією ну просто неймовірні проблеми. :(
Можливо, вони відбуваються через те, що я не хочу дарувати "аби подарувати".
Купувати в подарунок якісь банальні фігні типу косметичних наборів і непотрібних іграшок-сувенірчіків мені ніколи не хотілося і не хочеться.
Я завжди намагалася придумати щось таке, що було б справді потрібно і корисно конкретній людині. Проте те, що людині справді "потрібно", вона й сама собі, скоріше всього, купить, те, що "корисно", їй може бути геть не потрібно. Тож список розширено також до чогось несподіваного і приємного. Правда, що це може бути, я толком і не уявляю :(
Що подарувати? Як знайти оте "щось", що порадує людину? Ще й в межах бюджету, а також загальноприйнятих уявлень про подарунки - подарунок не повинен зобов'язувати (хоч я особисто, як правило, витрачаю на подарунки для своїх близьких людей більше, ніж це реально дозволяє мені бюджет, та власне і не складаю толком бюджету на це діло).
Спитати в "адресатів" я не можу/не хочу. По-перше, половина з них скаже: "у мене все є і мені нічого не треба", а друга половина промимрить: "нууууу я не знаю, треба подумати" і так нічого і не видасть. По-друге, "замовлений" подарунок - це в принципі просто і чітко і ясно і зручно і вигідно, і це, можливо, нормально для подарунка на День народження, але це не дуже добре для подарунка на Новий рік, коли всі люди, так чи інакше, свідомо чи ні, чекають на якесь, можливо, маленьке і крихітне, диво, несподіваний сюрприз, діда мороза, подарунків, про які ти нічого не знаєш...
Питання вічне, як завжди, "шо дєлать?"?????

What the hell is this?

Вийшла в обід прогулятись Хрещатиком, і не зрозуміла:
1) якого біса ці зірки висять по всій вулиці?
2) що це за прапор і чому він всюди поруч з нашим?

робоче

Колупаю тут на роботі пантони по спот-каналам класичним старим способом і не можу зрозуміти: чому два роки назад це було так важко зробити, що довелось вигадувати мегазбочений спосіб виділення пантона через акробат?... І чому зараз цей власний підхід видається чужим, а той, колись геть незрозумілий старий - такий простим і очевидним?...
Макети ж по суті такі ж...
(не препрессери, не вдумуйтесь в це)

Антикризовий пост

На Київ замість снігів опустилися тумани, вони закривають дальній огляд, і перспектив у кризі теж не видно.
Сьогодні вранці парк Шевченка був дивовижно пустий - жодної людини. Оповитий туманом, невимовно-прекрасний, тихий і спокійний...
Дальня сторона парку сховалась за бризками води в повітрі, і можна більше уваги приділити тому, що ось тут, зовсім поруч, зараз. А те, що там, скоро, колись, можливо - воно мною не контрольоване, і може, не варте й уваги?...
ЗІ
Якщо ця криза викликає СТІЛЬКИ страху, стресів, негативних емоцій, то СКІЛЬКИ їх виникає під час війни, голоду, стихійних лих?...
Може, ми забагато на себе беремо?
ЗІІ
Сьогодні перший день зими, всі на це звернули увагу? :-)

Бажання

Хочу вміти не виконувати своїх обіцянок, бути безвідповідальною, не нервувати на роботі і не боятись звільнення і кризи.
Багато хочу?

Останні кілька вихідних

Давно нічого не писала сюди. Правду кажуть, коли реальне життя насичене - стає не до віртуального.
В робочі дні катастрофічно не було часу :(, і в вихідні його теж не було :)
А зараз просто облом щось писати :-)
Тому - лінки на фотки:
Острог, 8/11
"Взяття Києва - 1943", мототрек Пирогово, 9/11
Каньони Товтр 15-16/11
Івано-Франківськ - Надвірна - Галич 22-23/11
А на наступних вихідних я буду СПАТИ і ТУПО ВТИКАТИ ДОМА, ось! :)

Перші дні останнього місяця осені

Листопад - листо+пад - пора падіння листя. Цю назву точно придумали не в Карпатах, бо 1 листопада все листя лежало на землі і ніжно шурхотіло від дотиків легесенького вітру і наших черевиків.
Гори порадували прекрасною сонячною, теплою і тихою погодою, здається, навіть влітку такого тепла (особливо вночі на хребті) не буває.
В районі Микуличина хребтом йде дуже гарна дорога, гарна для пішоходів і для (увага!) велосипедів :-) на цей раз я вже не думала, як попереднього разу, що велосипедом тут ніяк, навпаки, хотілося озирнутися, знайти його, свого рідного синього коника, і помчати по відносно сухій і твердій грунтовці повз численні хрести, поставлені во славу Господню або в роковини літування на полонині або ще во ім'я чогось...
На місцевій вершинці, г. Костел можна полазити по купі великого каміння або невеликих скель (кому як більше подобається) з соснами, майже Фінляндія! :)
Ягід вже мало, але останні сунички-ожинки-бруснички ми таки змогли познаходити і подоїдати.
Цікавою родзинкою походу стали побачені на протилежньому схилі берези. Берези собі й берези, листя вони скидають останніми, і поодинокі жовті плями видніються то тут то там на схилах. А подеколи навіть утворюють державний герб... :)
Дивіться фотки, мені ліньки їх вибирати і вставляти сюди в текст :)

Радість взнавання нового

Тупік. Як це робити? Може, так? Мда, якось так. Не вистачає сил. Ні, не сил, сил достатньо, тут чогось іншого не вистачає. Що, сюди??? Як??? Я так не зможу, це ви тут всі герої і генії, а я, а хто я... А справді, хто я? А чого це я не зможу? Е, нєєєє. Зараз спробую ще раз, ще раз і ще. Йопт! Не виходить! "А чого ти не відмовишся?" А справді, а чого я не відмовлюсь? Може це неможлива задача і наді мною просто приколюються, як над кожним новачком? Дик ні ж, наче можливо, просто треба трошки-трошки напружитись, а потім розслабитись. Хєхє, як просто це сказати. Аааааа! Йєс! А що далі? Зніміть мене звідси! Або хоча б спіймайте там, внизу! Ні, я не стрибну, я краще спробую... нічого я вже не спробую! Ладно, три-чотири! Уууххх! Рівень адреналіну заходить десь за вуха, а нічого ж такого не відбулося, та й тривало все пару хвилин, мабуть. Пару хвилин вічності.
Ну добре, а тут що? А тут наче просто... Ага, аж два раза просто. Фігня тут якась. В мене надто слабкі руки для цього. "Нормальні в тебе руки, вистачило стільки висіти, як ти висіла там, це в тебе ноги слабкі" Ноги??? Да ноги в мене ого-го! Але щось не то. А що не то?? "Дивись, як я роблю" Ага! Не ті рухи! Ну так, треба ж мати не тільки силу, треба ще вміти її правильно прикладати. Болять пальці рук і ніг, і щось все-таки я ніяк не можу нічого зробити, аби піти далі першого кроку. "Ну ти відпочинь, чи що?" А, ну да, точно, я ж можу відпочити. Це так просто, і так складно - побачити інший вихід, особливо коли цей вихід десь не там, де ти звикла бачити виходи. Ооооо! Ого. Це я так швидко задерлась??? Як??? Ще 10 хвилин тому я товклась внизу на старті, як безпомічне кошеня. А тепер безпомічно намагають додряпатись он тудаааааааа упс! бумс! я в самому низі. Все з початку. "Ну подумай, тут же можна ще ось так, наприклад, чого ти лізеш туда?" А чого я лізу туда? Бо звикла діяти по алгоритму. Ну пофіг, що в мене тих алгоритмів більше, ніж у більшості людей, все одно це алгоритми - обмеження - рамки. Дообре, спробуєм тут. Да. Ось. Воно. Я зависаю наверху, все так же безпомічно озираюсь навколо і посміхаюсь. Люди там, внизу, посміхаються, я думаю, вони "немного завидуют тем, у которых вершины еще впереди" (с).
І ще, і так, і сяк, і іншим способом, і.., і... аж поки руки і ноги не здалися і я не стала зриватися з пройденого багато разів маршруту. "Ну тіпа на сьогодні ти уже все, йди додому" Ну тіпа да, на сьогодні я мабуть уже точно все. Голова гуде, футболка мокра (а що я такого робила? я ж нічого особливо і не робила!), руки ... руки болять. Ввечері я ледве зможу почистити і порізати яблучко, а вранці я ледве зможу зачісатися. Ноги кайфують у нормальному взутті нормального розміру. Спина - спина радіє, однозначно - у ній навіть якісь нові м'язи з'явилися, хєхє.
Велкам ту зе ворлд оф болдерінг :)

"Я прийшов - тебе нема"

Чи траплялося вам, стискаючи в кишені шматочок вже не їстівного для вас, але колись смачного, хліба, нервово озиратися по сторонам і намагатися знайти хоч одну пташку в зазвичай переповненому крилатими істотами парку?
А вони в цей час невідомо де купкуються в пошуках їжі і не знають, що їжа також шукає їх...
І, стомившись шукати птахів, висипати крихти хліба в якомусь місці, яке здається найбільш придатним для цього, спостерігати поодиноких горобчиків, які стрибають поруч і вперто не бачать рясного хлібного дощу.
А коли весь хліб вже висипаний, запихувати пакетик з-під нього в кишеню, і швидко йти, не озираючись. Бо озиратись страшно - страшно, що нікого там, біля крихт, нема. Хоч і думаєш-віриш-сподіваєшся, що хтось таки там вже є.

ЖЖ-флеш-мобчик "тряхньом старіной"

Підхопила у witch-enigma.
Ідея проста: ви в коменті пишете, з якого часу існує ваш блог, я називаю вам місяць і рік, ви повторно публікуєте будь-який запис за той час і коментуєте його з точки зору себе, сьогоднішнього. Мені попався липень 2007.

* * *
Через тиждень

14:00
21.7.07

Через тиждень я зроблю одне ідіотське діло.
Я піду у відпустку. Але замість того, щоб полізти в гори, покататись десь цікаво на велосипеді, поїхати в Фінляндію, врешті-решт... я поїду... вчитися.
Ви багато знаєте таких ідіотів, які витрачають власну, без того коротку, відпустку, власні гроші - півтори зарплати, - на навчання? Та ще й на навчання тому, до чого в них може не бути ніяких здібностей, і яке може геть нічого їм не дати професійно?
Не знаєте? Ну то будете знати - це я.
* * *


Якщо муляє і хочеться - треба робити, навіть якщо підозрюєш, що це дурня :)
Я так подумала тоді, і я так думаю про цю затію зараз. Хоч вона мені нічого особливо і не дала, якби я не поїхала, я б переживала більше.
Стоп-стоп-стоп!
Це ж майже готова відповідь на те, що муляє мене зараз!
Тссссссссссссс!
:)

Не можу прийняти рішення

Френди, класичне питання: а що ви робите, коли ніяк не можете прийняти рішення, коли, здається, вже зважили всі "за" і всі "проти", а остаточно прийти до висновку не можете?
Я знаю, що "краще зробити і жалкувати потім, ніж не зробити і жалкувати", і враховую це, та все-таки... як ви продираєтесь крізь хащі сумнівів і невпевненості до точки неповернення?

Котячий ку-клукс-клан :)

Головною характеристикою нашого постійного повзучого ремонту є нерівномірний розподіл меблів по площі квартири. Десь треба лазити по мебляним хащам як павук, чортихаючись і матюкаючись на кожному кроці, а в інших закутках можна вільно танцювати і скакати, стрибати мабуть не можна, бо 9ий поверх.
А ще можна одягти чорний депешмодівський кенгур, бо в кухні нема батарей і там холодно, і батько знову насуне його гостроверхий капюшон мені на голову (хохма в нього така, мабуть якийсь рудимент від дьоргання дівчат за косички), взяти на руки маленьке чорно-біле створіннячко з гострими вушками і вусами, яке зі всіх своїх сил притискається до плеча і голосно співає своє муркотіння, і танцювати навколо каструльки з молоком, бо молоко дуже корисно для хворого горла, але його треба уважно кип'ятити - а то збіжить.
ГГГ танці в чорному балахоні з котом навколо молока - уявляєте таку картинку? :)

4-5 жовтня на Негровці

З якогось часу мені стало нестримно хотітися в Карпати. Та й була я там востаннє в травні на Черемоші. А тут якраз погодка підійшла - дощі-тумани в Києві наче спустилися з тих самих Карпат і почали будоражити, звати, підштовхувати.
Тож в перші ж вихідні, які дозволили це зробити - наплічник-вокзал-Карпати!
Хмарки (чи туман?) кружляли дуже низько, гори дихали вологістю, по землі текла вода, багато води, а на схилах росли дерева - з зеленим, жовтим і червоним листям! Ідея потрапити в Карпати саме на час різнокольорового листя дражнила мене вже пару років, та все щось не складалося - то я прийшла надто рано, то надто пізно, то не прийшла. А гори приходили! :) Прийшли вони і в цей раз!

Кілька емоційних форсувань річок, які цього разу вперто текли впоперек нашої стежки, смачний обід (бо сніданок пропустили), і от - попереду основний підйом.

Мушу сказати нарешті думку, яку вже думала раніше і подумала тепер знову: прогрес в їзді на велі геть нічого не дає в ходінні пішки :( І навпаки - аналогічно.
Оце дуже шкода, бо приділяти час всьому постійно і рівномірно не вдається. Доводиться стикатися з тим, що знайомі дії даються важче, ніж раніше. Втішає, правда, те, що на другий день мені йшлося нормально. Цей ефект надмірної важкості першого дня я пам'ятаю практично з усіх походів, і він мене щоразу засмучує.
Свою повільність на підйомі я ще більше сповільнювала фотканням різних тваринок
і поїданням всього, що можна було поїсти.
А поїсти було що - ожина (багато геть зеленої - коли ж вона поспіє?), залишки чорниць, і смачні брусниці!
Верхівки гір ховалися в тумані, але ми вперто йшли вгору, під дощем, який припинився якраз на кілька потрібних для встановлення намету хвилин, за що йому велика дяка.

Вся ніч пройшла під звуки сильної зливи, яка трохи вщухала і припускала знов, я спала і думала про те, що не здивуюсь, якщо вранці все в наметі буде мокре. Хоч і було коло 0, жарко або хоча б дуже тепло мені в одязі і зимовому спальнику не було - через високу вологість.
Але вранці в наметі було сухо. А по намету шурхотів сніг.

Опираючись сильному вітру, поступово покриваючись льодовим панцирем з снігу і води, ми пройшлись по хребту і помилувались класичним карпатським краєвидом під назвою "сірий прямокутник тумана", а також сочною зеленою травою під ногами.

На хребті знову найшли ягоди, і тепер я точно знаю: краще карпатських ягід можуть бути тільки карпатські ягоди з льодом, які збираєш замерзлими в холодних велоперчатках (бо лінь було шукати нормальні рукавички) пальцями під дощем і снігом і вітром, і не можеш зупинитися і йти нарешті далі, бо вони і там, і там, і там, і всюди, і не хочеться йти, поки все не з'їдено, але все з'їсти неможливо, і десь внизу нам треба встигнути на автобус, і ягоди... ми повернемось до вас!


Внизу сніг став дощем, а потім майже зник. Зате знову з'явилось різнокольорове листя! :)

А ми спускались вниз.


А далі було таксі і гори з вікна, смс-ки і розмови з тими, хто був не з нами, обжорство в мотелі, очікування потяга, пусте купе... приємно, знаєте, знімати геть мокре взуття і шкарпетки, коли в купе ще нема чистих цивільних сусідів :)
І так, про взуття. Черевики з вартістю в N раз більше, ніж попередні, намокають приблизно в N раз довше і сохнуть мабуть так само. Але тривалості їх намокання не вистачає навіть на один ходовий день. І додаткові шкарпеточки зі сміттєвих пакетів тут теж не особливо допомагають. Може, забити на всі ці гортекси і ходити в гумаках?...
P.S.
Весь фотоальбом моїх фоток тут
Я знову написала щось таке про емоції-враження, а толком де ходили і що бачили - нічого не ясно.
А нормальний людський звіт про походик написав мій товариш Avatorl, за що йому велика дяка!

The road to hell - daylight edition :)

Захотілось мені проїхатись на велі. Ще й можливість була - якось так не було особливих домашніх справ. Ну от погодка підкачала - всю ніч і день йшов сильний дощ.
Але коли це погода мала для мене значення? На кожну причину не їхати в таку зливу легко знайшлися причини їхати спеціально в таку зливу, на всякий випадок я пустила оголошення про свій виїзд на велофорум, хоча прекрасно здогадувалась, що це моє чергове соло :)
Голосієво перетворилось на справжні Карпати! Вода просто висіла в повітрі, невеличкий серпантин за озером - справжня гірська дорога з потоками води і поваленими деревами, а розмоклі стежки Голосієвського парку - ну не Карпати, звісно, але якщо трохи додати уяви... ;)

Велосипед і одяг прекрасно помилися під дощем після вчорашньої поїздки на троллей піді Ржищевом, взуття на цей раз намокло не через бахіли - а за рахунок води, яка стікала по штанам, і мокра-мокра-премокра я поїхала дивитись на боліди Формули-1 на Хрещатику. Встигла якраз на заїзд боліда, побачила його ще здалеку - за ним здіймалась величезна "курява" зі стовпів води, болід нісся з гучним ревом, скреготіли гальма, він шалено розвертався на мокрому асфальті і мчав назад. Я пробувала його сфоткати, робила багато кадрів, орієнтуючись і на звук боліда, і на його появу в полі зору. Вдома глянула - а ні в одному кадрі його нема, або є принаймні ота водяна "курява" від нього, але кадри зіпсовані тим, що в об*єктив залилась вода.
Спіймала одну з реновських "простих" машинок, які виписували дивовижні красиві фігури і всіляко експериментували з гальмами і швидкістю під дощем.

Приїхала додому, чищу-змащую велосипед, і розумію, що переднє гальмо тримає досить слабкувато, а заднє ... не працює. Повністю стерлася колодка. А я-то думала, що це в мене такий довгий гальмівний шлях від купи води навколо, а дивна поведінка велосипеда на спусках в Голосієво від амортизації вилки і м*якого мокрого листя під колесами.
І вберегло ж мене щось сьогодні від звичних розгонів і поворотів. Дякую отому "щось".

The road to hell :)

Буває, що я їду десь на велі, і відчуваю що ось, до оцього моменту пасує така-то пісня, і так хочеться, щоб вона зазвучала в цей момент! І буває, що пісня звучить :) у мене в голові :) я її наспівую або ще якось так викручуюсь.
Сьогодні ввечері пішла сильна злива, а я добиралася з роботи додому велосипедом (бо на ньому туди приїхала). І пісня всю дорогу звучала ось ця - власне, через свій відеокліп :))

Приблизно це відбувалося сьогодні ввечері на дорогах нашого славного міста і навіть більший хелл і месс і все разом узяте :) я мабуть ніколи не зрозумію, чому автомобілісти так шугаються від дощу, їм же не мокро в машинах наче.
Ну але мені що - куплене вдень в обід в байкпроспорті переднє крило (це називається "до кінця місяця не ходитиму в магазини і не купувати нічого велосипедного") закривало обличчя від бруду, курточка-брючки відпрацьовували своє, та й дощ, взагалі-то, був напрочуд теплим!
Колеса легше котилися по мокрому асфальту, нова вилочка - мням, мням, бордюри, я вас тепер не боюсь :)
Дощ був не тільки теплим, він був однозначно "з чимось" :) бо додому я, звичайно, приїхала мокра - позатікало за шиворот, у взуття, ну і так далі. Мокра - і чогось радісна :) і не треба мені тут писати, що це від того, що в сухе місце потрапила! перти від цієї зливи мене почало ще десь в центрі :) точно щось там вгорі туда засипали :)
Подивилась на велосипед і брудну з ранку куртку - а дощ їх помив :) може і мій настрій помив, давно пора було :)

Солосолосоло

Як я писала в попередньому пості, настала осінь і всі поховалися по норкам :(
В результаті сьогодні на традиційну зустріч світанку ніхто не приїхав, хоч всю ніч і півдня перед тим дощу не було. Власне, я так приблизно і очікувала.
По дорозі до ПДН щось моросило в повітрі і бризкалася вода з калюж з-під переднього колеса, а зустрічний вітер на Теліги майже зупиняв велосипед. В самому ПДН я очікувала зустріти купу калюж і болото по коліна, але нічого того - суперський твердий пісочок, все легко проїжджається! Хмари низько нависали над горизонтом і Троєщини не було видно, і здавалося, що ПДН тягнеться без кінця і краю, і скільки не їхати - на горизонті буде тільки сіре небо і мокра трава, і нема Києва, офісів, роботи, можна нікуди не поспішати і залишатися тут постійно...
Позаяк матрасити і лялялякати було ні з ким, точніше було - але з собою самою я прекрасно розмовляю і під час їзди, то подовжила маршрут грунтовою петелькою до Погребів, щоправда там чи то за рахунок більшої розкатаності дороги чи то через те, що інший грунт, більш слизько. Отуто на галімих мобільних фотках можна спробувати розгледіти ТЕЦ. В принципі можна було поїхати і ще далі, але час піджимав, та й назад хотілося вертатися не тою ж дорогою, а шукати іншу грунтовочку, яка не факт, що була - але була!
Я їхала і думала про те, що, видно, така моя доля - часто опинятись на самоті з собою. Наодинці з собою мені гарно і комфортно, і це з одного боку добре, бо дає незалежність від оточення. З іншого боку, це погано, бо дає незалежність від оточення. Так-так, я не заплуталась в цих двох реченнях, ні :)
Таке... думка ніяк не формулюється далі. Крутиться щось коло того, що те, чого людина найбільше прагне - вона ніколи не повинна отримати для того, щоб в неї завжди було чого прагнути. От і я хочу всього-навсього компанії, щоб було з ким їздити-мандрувати, подеколи мені наче вдається знайти з кимось однаковий попутний вітер, але лише на який час, на якийсь окремий відрізок, а далі вітер все розкидає по різним сторонам. Листя на вітру...
А може і не хочу я компанії насправді, бо під неї треба підстроюватись і можливо навіть і не їхати нікуди, якщо вона не їде, адже компанія не завжди йде туди, куди хочуть всі її спільники. І якби не деякі суто фізичні обмеження, я б може і спокійно мандрувала б всюди просто одна, не шукаючи нікого для спілки...
осіньосіньосінь
солосолосоло

А за вікном дощ

От і прийшла до нас осінь, прийшла несподівано (хєхє несподівано, в нашій країні все приходить несподівано), з вітрами-дощами і різким падінням температури.
На вулиці одразу з'явилися парасольки (ненавиджу цей пристрій, чому не можна закрити голову капюшоном-кепкою-шапкою-платком, одягти водостійку куртку або застосувати пропитку?), пробки на дорогах (всі попрятались в свої газенвагени як равлики, чи шо?), великі паузи в ходінні тролейбусів і маршруток (не хочуть мокнути?)...
На велофорумі різко зменшилося число покотеньок (це що, тепер до весни чекати? а сенс?) і з'явилися пропозиції цивільно піти кудись погуляти (і що, це вирішить проблему гіподинамії?).
Колеги на роботі жваво обговорюють похолодання і сподіваються настання бабиного літа як манни небесної (але ж після нього все одно осінь буде, чи її вже відмінили?).
А я тупо якась дивна. :) хєхє, не перший раз :)
Мене влаштовує така погода, бо все одно вона буде незалежно від того, подобається вона мені чи ні. Вона нагадує мені улюблені Карпати, Лондон і Петербург одночасно, вона говорить про те, що скоро зима і можна готувати сани. Ой ні, не сани, а шиповану резину на велосипед, і плани про те, куди можна було б поїхати. Плани, яким все одно не доля здійснитися, бо мало в кого швидко б'ється серце при вигляді фотографій з цього сайту ... :(
Ну але хрін з ними, з планами, до зими ще дожити треба. А зараз осінь. І це прекрасна нагода одягнути щось зовсім інше по стилю, ніж моє літнє напівспортивне вбрання. Наприклад, нові чоботи, які подобаються мені просто неперевершено, втім, як і старі, теж цієї ж фірми, я навіть думаю сьогодні, що найважливіша деталь гардеробу - це чоботи. Можна нічого не одягати, одягти тільки чоботи, і це буде прекрасно :))) для чоловічої половини людства так точно.
До речі, про чоботи. Колись я була маленькою і любила їздити на дачу восени і навесні, коли випадали рясні дощі, піщані розбиті дороги покривалися глибокими калюжами, і батьки давали мені свої - мамині чи батькові - чоботи (бо з своїх дитячих я виросла, а дорослих мені не купили - чи то дефіцит чи то нестача грошей початку 90х років). І в тих чоботях був особливий шик бігати по калюжам - вони були великі на мене, бовталися на ногах, подеколи дно калюжі їх засмоктувало і чоботи лишалися в ній, а ноги доводилося акуратно ставити десь на землю і витягувати чоботи з калюжі руками. На тих невеликих клаптях асфальту, які були коло дачі, можна було мочити підошви чоботів в калюжі і лишати мокрі сліди на асфальті, витоптувати ялинки-доріжки-вісімки.
А ще можна було йти на Дніпро і заходити якомога глибше, аж поки вода не ставала врівень з верхом чоботів, і тоді найлегша хвиля ріки - ррраз! - і заливалася в ноги. І все, це вже був неофіційний дозвіл від самої природи - роззуватись і бігати босоніж, ноги-ж-бо все одно мокрі.

Віддам задарма

Френди, колись в мене був приступ чогось-там-манії, і я купила собі на ібеї приблизно ось таке
Тільки там ще на додачу є перехідник від фотоапарата до об'єктивів, маленький штативчик і фотосумка аби то всьо зберігати.
Пройшло достатньо часу, щоб остаточно зрозуміти, що мені воно не треба :)
Так що тепер віддаю - може, комусь треба?
ЗІ
Можливо, ще віддам штатив звідти ж, і наборчик для чищення лінз, але то подивимся.

Гроші

Раніше, коли в мене була мізерна стипендія і невелика зарплата, алгоритм роботи з грошима був чіткий і зрозумілий - витрачати якомога менше і якомога ефективніше, купувати тільки те, що потрібно. Економити, економити і ще раз економити.
Зараз фінансове становище покраще :), проте я не можу дозволити собі взагалі не рахувати гроші (якщо такі люди взагалі існують).
Відповідно ставлення до грошей стало якесь дивне, воно міняється хвилями: я можу декілька місяців підряд майже нічого не купувати, бо нічого не хочу, або мені нічого не подобається в магазинах, а потім наступає "година Х", мені зриває дах, і за пару днів я можу витратити все накопичене перед тим. Витрачаю як правило на корисні і потрібні речі, але буває і що на якийсь непотреб, який подобається в момент купівлі, а потім лежить без діла і віддається комусь на шару, аби лишень не викидати просто так.
І взагалі відчуваю чогось, що я як осіннє листячко на вітру - сьогодні щось є, на завтра щось є, а післязавтра буде аж післязавтра і до нього ще треба дожити. Перспективу далі 5 років не розглядаю і навіть не можу змусити себе це зробити...
Моя мама весь час накопичувала гроші, збирала їх для чогось, самій неясно для чого, переважно для того, щоб гроші були на "випадок чогось". Проте коли "випадок чогось" прийшов, гроші були безсилі. Вона померла, а ці всі гроші лишились. Я дивилась на них і думала - блін, краще б вона собі, поки була жива, щось купила б, може й зайве, зате радісті б у житті додалося хоч на якийсь момент.
Таке... осінь навіяла.

Тіпо перемога

Друзі, напевне ви пам'ятаєте історію про дивне ворюганство, яке сталося з моїм сайтом .
Я дякую всім тим, хто відгукнувся на мої запитання в ЖЖ і асі!
Я об'єднала всі ваші поради і зробила послідовно ось що:
1. написала своєму колишньому провайдеру з питанням про те, чому знято сайт і чому мене не попереджено - досі не відповіли, але ще мають трохи часу (в них термін відповіді 2 тижні);
2. написала тому чуваку з проханням все зняти і попередженням, що через тиждень писатиму на хостинг - не відповів досі;
3. на сайті хостинга не найшла емейла їх саппорта, тому через тиждень довелось писати на емейл рекламного агенства, яке запустило цей хостинг, з проханням розібратись. Впродовж цього ж дня отримала коротку відповідь - дякуємо за звернення, ми видалили контент, користувач попереджений. (хоч в своїх умовах надання хостинга вони зазначили, що не несуть відповідальності в випадку порушення прав третіх осіб)
Ляпота :)
Звичайно, він може то всьо ще раз десь прикрутити, та й адреса сама, як я розумію, в нього лишилась. Ну але то таке.

Холодний Яр

Побувала я ото на вихідних в Холодному Яру, і трохи навколо, по ось такому маршрутику: Сміла-Сунки-Сокирне-Жаботин-Мельники-Буда-Медведівка-Суботів-Чигирин-Знам'янка.
Маршрут вийшов гарним тим, що вдало поєднав асфальт, поле, ліс, і містив гарні краєвиди і історичні пам'ятки. Щоправда, частину з них я вже бачила приблизно півтора роки назад, коли ми їздили по цих місцях машиною. Тепер я прокотилася тут велосипедом.
Поїздці передували кілька роздумів на тему їхати чи ні: вкотре вийшло так, що ті, кого я знала, раптово не змогли поїхати, і я їхала на 2 дні з тими, кого взагалі не знаю; була спокуса лишитися в Києві і побачитись з іншими знайомими, з якими я рідко бачусь; ну і взагалі, клопітне це діло отак-от відірватись і підірватись. В результаті я відчула, що організм все-таки хоче природи, свіжого повітря, і одноденною покотенькою його не задовільнити ніяк, особливо враховуючи майже не виїзний серпень і такий самий вересень.
Дуже багато чула і читала про Холодний Яр - саме тут буяли Коліївщина та повстанська республіка 1917-22 років, поруч - місця, пов'язані з Богданом Хмельницьким. Щодо Холодного Яру в мене вималювались якісь невідомо які образи, не знаю, що я там хотіла відчути в тому лісі :)
Тому під час самої подорожі я особливо не відчувала, щоби мені щось аж так сильно подобалось, я дивувалась, що хлопці такі захоплені всім тим, що навколо. Проте вже вранці, переглядаючи фотки, бачу - там таки справді було гарно! :)
Особливо на світанку після майже безсонної ночі в манюсінькому наметі на схилі з корчами :)
Всі фотки тут

Пробне повідомлення

Це пробне повідомлення в пошті, потом воно поштою потрапить в мій новий блог на Blogger, а звідти перенаправиться на Livejournal. Коментувати на Livejournal поки що я не дозволяю :)
Приходьте до мене в гості на Blogger :)
Я ще з ним до кінця не розібралась, але наразі подобається.
ЗІ
Вузлик на пам'ять - як зробити оце перенаправлення постів та постінг через пошту: http://www.lexislounge.net/2007/09/publish-your-blogger-blog-to.html

Сталося, як бажалося

Поїхала я вчора в покотеньку з Велокиєвом. Хотілося проїхатися, а варіантів щось на форумі було небагато. Тож вибрала поїздку місцями Оноре де Бальзака - з Попільні через маєток Ганських в Верхівні, ще щось, і в місце вінчання Оноре і Евеліни Бердичів. Взагалі, чула раніше лиш трохи про історію їх кохання, знала, що вони довго один одного чекали, і мало були щасливі разом. Але що аж так довго - 17 років, і що аж так мало - десь півроку до весілля і місяць після нього, і це ще з важкою хворобою Бальзака... То що, кохання існує? Тоді треба їхати на те місце, де воно народилось - в Верхівню! :)
Єдине, що не подобалось мені в цій поїздці - заплановане співвідношення асфальт/грунт 95/5, яке змінити було малореально з огляду на розклад електричок.
Мрійте - і мрії збудуться! Випадково ми десь неправильно повернули і якийсь час їхали ледь не в протилежному напрямку (я тут ні до чого, я і близько до карти не підходила!). Коли це стало зрозуміло, ми підрахували, що навіть якщо якимось дивом швидко виберемся на трасу, то погнати в Бердичів і пригнати туди вчасно ми все одно не зможемо - надто сильний зустрічний вітер. Вирішили кататися де катаємся, і сідати на іншій станції. В результаті мінімум 2/3 поїздки були по грунтам! Вони були де-не-де болотами, але загалом - прекрасні!
Поласували соняшниками в полі, яблуками і сливами в садах, запахом листя і грибів (і не додумувати мені тут!) в лісі.
Про закоханих теж не забули - заїхали в Верхівню, погуляли по парку з двохсот- і більше літніми деревами коло садиби, і подивились на саму садибу. Зараз в ній технікум і музей. Щоправда, в музей трошки не встигли - стандартна практика маленьких регіональних музеїв працювати лише до обіду.
По дорозі назад надибали особливо класні яблука, від яких ми не могли відірватися. Просто ідеальні яблука - зелені з червоним бочком, тверді, не сильно солодкі, сочні, пахучі, мммм! Я не знаю що за сорт, але вони дуже рідко бувають на стихійних базарах, і їх ніколи немає і кіосках чи супермаркетах. Йшов дощ і я не стала знімати рюкзак, напхала ними всі кишені, і потім їхала і гризла-гризла-гризла яблука прямо на ходу :)
Приїжджаю ввечері додому, а в мисці-для-яблук лежать ... яблука цього ж сорту! Тільки вдвічі більші :))))))
Фотки тут http://picasaweb.google.ru/annetttkyiv/07

Початок

Вирішила спробувати вести блог тут.