Радість взнавання нового

Тупік. Як це робити? Може, так? Мда, якось так. Не вистачає сил. Ні, не сил, сил достатньо, тут чогось іншого не вистачає. Що, сюди??? Як??? Я так не зможу, це ви тут всі герої і генії, а я, а хто я... А справді, хто я? А чого це я не зможу? Е, нєєєє. Зараз спробую ще раз, ще раз і ще. Йопт! Не виходить! "А чого ти не відмовишся?" А справді, а чого я не відмовлюсь? Може це неможлива задача і наді мною просто приколюються, як над кожним новачком? Дик ні ж, наче можливо, просто треба трошки-трошки напружитись, а потім розслабитись. Хєхє, як просто це сказати. Аааааа! Йєс! А що далі? Зніміть мене звідси! Або хоча б спіймайте там, внизу! Ні, я не стрибну, я краще спробую... нічого я вже не спробую! Ладно, три-чотири! Уууххх! Рівень адреналіну заходить десь за вуха, а нічого ж такого не відбулося, та й тривало все пару хвилин, мабуть. Пару хвилин вічності.
Ну добре, а тут що? А тут наче просто... Ага, аж два раза просто. Фігня тут якась. В мене надто слабкі руки для цього. "Нормальні в тебе руки, вистачило стільки висіти, як ти висіла там, це в тебе ноги слабкі" Ноги??? Да ноги в мене ого-го! Але щось не то. А що не то?? "Дивись, як я роблю" Ага! Не ті рухи! Ну так, треба ж мати не тільки силу, треба ще вміти її правильно прикладати. Болять пальці рук і ніг, і щось все-таки я ніяк не можу нічого зробити, аби піти далі першого кроку. "Ну ти відпочинь, чи що?" А, ну да, точно, я ж можу відпочити. Це так просто, і так складно - побачити інший вихід, особливо коли цей вихід десь не там, де ти звикла бачити виходи. Ооооо! Ого. Це я так швидко задерлась??? Як??? Ще 10 хвилин тому я товклась внизу на старті, як безпомічне кошеня. А тепер безпомічно намагають додряпатись он тудаааааааа упс! бумс! я в самому низі. Все з початку. "Ну подумай, тут же можна ще ось так, наприклад, чого ти лізеш туда?" А чого я лізу туда? Бо звикла діяти по алгоритму. Ну пофіг, що в мене тих алгоритмів більше, ніж у більшості людей, все одно це алгоритми - обмеження - рамки. Дообре, спробуєм тут. Да. Ось. Воно. Я зависаю наверху, все так же безпомічно озираюсь навколо і посміхаюсь. Люди там, внизу, посміхаються, я думаю, вони "немного завидуют тем, у которых вершины еще впереди" (с).
І ще, і так, і сяк, і іншим способом, і.., і... аж поки руки і ноги не здалися і я не стала зриватися з пройденого багато разів маршруту. "Ну тіпа на сьогодні ти уже все, йди додому" Ну тіпа да, на сьогодні я мабуть уже точно все. Голова гуде, футболка мокра (а що я такого робила? я ж нічого особливо і не робила!), руки ... руки болять. Ввечері я ледве зможу почистити і порізати яблучко, а вранці я ледве зможу зачісатися. Ноги кайфують у нормальному взутті нормального розміру. Спина - спина радіє, однозначно - у ній навіть якісь нові м'язи з'явилися, хєхє.
Велкам ту зе ворлд оф болдерінг :)