The road to hell - daylight edition :)

Захотілось мені проїхатись на велі. Ще й можливість була - якось так не було особливих домашніх справ. Ну от погодка підкачала - всю ніч і день йшов сильний дощ.
Але коли це погода мала для мене значення? На кожну причину не їхати в таку зливу легко знайшлися причини їхати спеціально в таку зливу, на всякий випадок я пустила оголошення про свій виїзд на велофорум, хоча прекрасно здогадувалась, що це моє чергове соло :)
Голосієво перетворилось на справжні Карпати! Вода просто висіла в повітрі, невеличкий серпантин за озером - справжня гірська дорога з потоками води і поваленими деревами, а розмоклі стежки Голосієвського парку - ну не Карпати, звісно, але якщо трохи додати уяви... ;)

Велосипед і одяг прекрасно помилися під дощем після вчорашньої поїздки на троллей піді Ржищевом, взуття на цей раз намокло не через бахіли - а за рахунок води, яка стікала по штанам, і мокра-мокра-премокра я поїхала дивитись на боліди Формули-1 на Хрещатику. Встигла якраз на заїзд боліда, побачила його ще здалеку - за ним здіймалась величезна "курява" зі стовпів води, болід нісся з гучним ревом, скреготіли гальма, він шалено розвертався на мокрому асфальті і мчав назад. Я пробувала його сфоткати, робила багато кадрів, орієнтуючись і на звук боліда, і на його появу в полі зору. Вдома глянула - а ні в одному кадрі його нема, або є принаймні ота водяна "курява" від нього, але кадри зіпсовані тим, що в об*єктив залилась вода.
Спіймала одну з реновських "простих" машинок, які виписували дивовижні красиві фігури і всіляко експериментували з гальмами і швидкістю під дощем.

Приїхала додому, чищу-змащую велосипед, і розумію, що переднє гальмо тримає досить слабкувато, а заднє ... не працює. Повністю стерлася колодка. А я-то думала, що це в мене такий довгий гальмівний шлях від купи води навколо, а дивна поведінка велосипеда на спусках в Голосієво від амортизації вилки і м*якого мокрого листя під колесами.
І вберегло ж мене щось сьогодні від звичних розгонів і поворотів. Дякую отому "щось".

The road to hell :)

Буває, що я їду десь на велі, і відчуваю що ось, до оцього моменту пасує така-то пісня, і так хочеться, щоб вона зазвучала в цей момент! І буває, що пісня звучить :) у мене в голові :) я її наспівую або ще якось так викручуюсь.
Сьогодні ввечері пішла сильна злива, а я добиралася з роботи додому велосипедом (бо на ньому туди приїхала). І пісня всю дорогу звучала ось ця - власне, через свій відеокліп :))

Приблизно це відбувалося сьогодні ввечері на дорогах нашого славного міста і навіть більший хелл і месс і все разом узяте :) я мабуть ніколи не зрозумію, чому автомобілісти так шугаються від дощу, їм же не мокро в машинах наче.
Ну але мені що - куплене вдень в обід в байкпроспорті переднє крило (це називається "до кінця місяця не ходитиму в магазини і не купувати нічого велосипедного") закривало обличчя від бруду, курточка-брючки відпрацьовували своє, та й дощ, взагалі-то, був напрочуд теплим!
Колеса легше котилися по мокрому асфальту, нова вилочка - мням, мням, бордюри, я вас тепер не боюсь :)
Дощ був не тільки теплим, він був однозначно "з чимось" :) бо додому я, звичайно, приїхала мокра - позатікало за шиворот, у взуття, ну і так далі. Мокра - і чогось радісна :) і не треба мені тут писати, що це від того, що в сухе місце потрапила! перти від цієї зливи мене почало ще десь в центрі :) точно щось там вгорі туда засипали :)
Подивилась на велосипед і брудну з ранку куртку - а дощ їх помив :) може і мій настрій помив, давно пора було :)

Солосолосоло

Як я писала в попередньому пості, настала осінь і всі поховалися по норкам :(
В результаті сьогодні на традиційну зустріч світанку ніхто не приїхав, хоч всю ніч і півдня перед тим дощу не було. Власне, я так приблизно і очікувала.
По дорозі до ПДН щось моросило в повітрі і бризкалася вода з калюж з-під переднього колеса, а зустрічний вітер на Теліги майже зупиняв велосипед. В самому ПДН я очікувала зустріти купу калюж і болото по коліна, але нічого того - суперський твердий пісочок, все легко проїжджається! Хмари низько нависали над горизонтом і Троєщини не було видно, і здавалося, що ПДН тягнеться без кінця і краю, і скільки не їхати - на горизонті буде тільки сіре небо і мокра трава, і нема Києва, офісів, роботи, можна нікуди не поспішати і залишатися тут постійно...
Позаяк матрасити і лялялякати було ні з ким, точніше було - але з собою самою я прекрасно розмовляю і під час їзди, то подовжила маршрут грунтовою петелькою до Погребів, щоправда там чи то за рахунок більшої розкатаності дороги чи то через те, що інший грунт, більш слизько. Отуто на галімих мобільних фотках можна спробувати розгледіти ТЕЦ. В принципі можна було поїхати і ще далі, але час піджимав, та й назад хотілося вертатися не тою ж дорогою, а шукати іншу грунтовочку, яка не факт, що була - але була!
Я їхала і думала про те, що, видно, така моя доля - часто опинятись на самоті з собою. Наодинці з собою мені гарно і комфортно, і це з одного боку добре, бо дає незалежність від оточення. З іншого боку, це погано, бо дає незалежність від оточення. Так-так, я не заплуталась в цих двох реченнях, ні :)
Таке... думка ніяк не формулюється далі. Крутиться щось коло того, що те, чого людина найбільше прагне - вона ніколи не повинна отримати для того, щоб в неї завжди було чого прагнути. От і я хочу всього-навсього компанії, щоб було з ким їздити-мандрувати, подеколи мені наче вдається знайти з кимось однаковий попутний вітер, але лише на який час, на якийсь окремий відрізок, а далі вітер все розкидає по різним сторонам. Листя на вітру...
А може і не хочу я компанії насправді, бо під неї треба підстроюватись і можливо навіть і не їхати нікуди, якщо вона не їде, адже компанія не завжди йде туди, куди хочуть всі її спільники. І якби не деякі суто фізичні обмеження, я б може і спокійно мандрувала б всюди просто одна, не шукаючи нікого для спілки...
осіньосіньосінь
солосолосоло

А за вікном дощ

От і прийшла до нас осінь, прийшла несподівано (хєхє несподівано, в нашій країні все приходить несподівано), з вітрами-дощами і різким падінням температури.
На вулиці одразу з'явилися парасольки (ненавиджу цей пристрій, чому не можна закрити голову капюшоном-кепкою-шапкою-платком, одягти водостійку куртку або застосувати пропитку?), пробки на дорогах (всі попрятались в свої газенвагени як равлики, чи шо?), великі паузи в ходінні тролейбусів і маршруток (не хочуть мокнути?)...
На велофорумі різко зменшилося число покотеньок (це що, тепер до весни чекати? а сенс?) і з'явилися пропозиції цивільно піти кудись погуляти (і що, це вирішить проблему гіподинамії?).
Колеги на роботі жваво обговорюють похолодання і сподіваються настання бабиного літа як манни небесної (але ж після нього все одно осінь буде, чи її вже відмінили?).
А я тупо якась дивна. :) хєхє, не перший раз :)
Мене влаштовує така погода, бо все одно вона буде незалежно від того, подобається вона мені чи ні. Вона нагадує мені улюблені Карпати, Лондон і Петербург одночасно, вона говорить про те, що скоро зима і можна готувати сани. Ой ні, не сани, а шиповану резину на велосипед, і плани про те, куди можна було б поїхати. Плани, яким все одно не доля здійснитися, бо мало в кого швидко б'ється серце при вигляді фотографій з цього сайту ... :(
Ну але хрін з ними, з планами, до зими ще дожити треба. А зараз осінь. І це прекрасна нагода одягнути щось зовсім інше по стилю, ніж моє літнє напівспортивне вбрання. Наприклад, нові чоботи, які подобаються мені просто неперевершено, втім, як і старі, теж цієї ж фірми, я навіть думаю сьогодні, що найважливіша деталь гардеробу - це чоботи. Можна нічого не одягати, одягти тільки чоботи, і це буде прекрасно :))) для чоловічої половини людства так точно.
До речі, про чоботи. Колись я була маленькою і любила їздити на дачу восени і навесні, коли випадали рясні дощі, піщані розбиті дороги покривалися глибокими калюжами, і батьки давали мені свої - мамині чи батькові - чоботи (бо з своїх дитячих я виросла, а дорослих мені не купили - чи то дефіцит чи то нестача грошей початку 90х років). І в тих чоботях був особливий шик бігати по калюжам - вони були великі на мене, бовталися на ногах, подеколи дно калюжі їх засмоктувало і чоботи лишалися в ній, а ноги доводилося акуратно ставити десь на землю і витягувати чоботи з калюжі руками. На тих невеликих клаптях асфальту, які були коло дачі, можна було мочити підошви чоботів в калюжі і лишати мокрі сліди на асфальті, витоптувати ялинки-доріжки-вісімки.
А ще можна було йти на Дніпро і заходити якомога глибше, аж поки вода не ставала врівень з верхом чоботів, і тоді найлегша хвиля ріки - ррраз! - і заливалася в ноги. І все, це вже був неофіційний дозвіл від самої природи - роззуватись і бігати босоніж, ноги-ж-бо все одно мокрі.

Віддам задарма

Френди, колись в мене був приступ чогось-там-манії, і я купила собі на ібеї приблизно ось таке
Тільки там ще на додачу є перехідник від фотоапарата до об'єктивів, маленький штативчик і фотосумка аби то всьо зберігати.
Пройшло достатньо часу, щоб остаточно зрозуміти, що мені воно не треба :)
Так що тепер віддаю - може, комусь треба?
ЗІ
Можливо, ще віддам штатив звідти ж, і наборчик для чищення лінз, але то подивимся.

Гроші

Раніше, коли в мене була мізерна стипендія і невелика зарплата, алгоритм роботи з грошима був чіткий і зрозумілий - витрачати якомога менше і якомога ефективніше, купувати тільки те, що потрібно. Економити, економити і ще раз економити.
Зараз фінансове становище покраще :), проте я не можу дозволити собі взагалі не рахувати гроші (якщо такі люди взагалі існують).
Відповідно ставлення до грошей стало якесь дивне, воно міняється хвилями: я можу декілька місяців підряд майже нічого не купувати, бо нічого не хочу, або мені нічого не подобається в магазинах, а потім наступає "година Х", мені зриває дах, і за пару днів я можу витратити все накопичене перед тим. Витрачаю як правило на корисні і потрібні речі, але буває і що на якийсь непотреб, який подобається в момент купівлі, а потім лежить без діла і віддається комусь на шару, аби лишень не викидати просто так.
І взагалі відчуваю чогось, що я як осіннє листячко на вітру - сьогодні щось є, на завтра щось є, а післязавтра буде аж післязавтра і до нього ще треба дожити. Перспективу далі 5 років не розглядаю і навіть не можу змусити себе це зробити...
Моя мама весь час накопичувала гроші, збирала їх для чогось, самій неясно для чого, переважно для того, щоб гроші були на "випадок чогось". Проте коли "випадок чогось" прийшов, гроші були безсилі. Вона померла, а ці всі гроші лишились. Я дивилась на них і думала - блін, краще б вона собі, поки була жива, щось купила б, може й зайве, зате радісті б у житті додалося хоч на якийсь момент.
Таке... осінь навіяла.

Тіпо перемога

Друзі, напевне ви пам'ятаєте історію про дивне ворюганство, яке сталося з моїм сайтом .
Я дякую всім тим, хто відгукнувся на мої запитання в ЖЖ і асі!
Я об'єднала всі ваші поради і зробила послідовно ось що:
1. написала своєму колишньому провайдеру з питанням про те, чому знято сайт і чому мене не попереджено - досі не відповіли, але ще мають трохи часу (в них термін відповіді 2 тижні);
2. написала тому чуваку з проханням все зняти і попередженням, що через тиждень писатиму на хостинг - не відповів досі;
3. на сайті хостинга не найшла емейла їх саппорта, тому через тиждень довелось писати на емейл рекламного агенства, яке запустило цей хостинг, з проханням розібратись. Впродовж цього ж дня отримала коротку відповідь - дякуємо за звернення, ми видалили контент, користувач попереджений. (хоч в своїх умовах надання хостинга вони зазначили, що не несуть відповідальності в випадку порушення прав третіх осіб)
Ляпота :)
Звичайно, він може то всьо ще раз десь прикрутити, та й адреса сама, як я розумію, в нього лишилась. Ну але то таке.

Холодний Яр

Побувала я ото на вихідних в Холодному Яру, і трохи навколо, по ось такому маршрутику: Сміла-Сунки-Сокирне-Жаботин-Мельники-Буда-Медведівка-Суботів-Чигирин-Знам'янка.
Маршрут вийшов гарним тим, що вдало поєднав асфальт, поле, ліс, і містив гарні краєвиди і історичні пам'ятки. Щоправда, частину з них я вже бачила приблизно півтора роки назад, коли ми їздили по цих місцях машиною. Тепер я прокотилася тут велосипедом.
Поїздці передували кілька роздумів на тему їхати чи ні: вкотре вийшло так, що ті, кого я знала, раптово не змогли поїхати, і я їхала на 2 дні з тими, кого взагалі не знаю; була спокуса лишитися в Києві і побачитись з іншими знайомими, з якими я рідко бачусь; ну і взагалі, клопітне це діло отак-от відірватись і підірватись. В результаті я відчула, що організм все-таки хоче природи, свіжого повітря, і одноденною покотенькою його не задовільнити ніяк, особливо враховуючи майже не виїзний серпень і такий самий вересень.
Дуже багато чула і читала про Холодний Яр - саме тут буяли Коліївщина та повстанська республіка 1917-22 років, поруч - місця, пов'язані з Богданом Хмельницьким. Щодо Холодного Яру в мене вималювались якісь невідомо які образи, не знаю, що я там хотіла відчути в тому лісі :)
Тому під час самої подорожі я особливо не відчувала, щоби мені щось аж так сильно подобалось, я дивувалась, що хлопці такі захоплені всім тим, що навколо. Проте вже вранці, переглядаючи фотки, бачу - там таки справді було гарно! :)
Особливо на світанку після майже безсонної ночі в манюсінькому наметі на схилі з корчами :)
Всі фотки тут

Пробне повідомлення

Це пробне повідомлення в пошті, потом воно поштою потрапить в мій новий блог на Blogger, а звідти перенаправиться на Livejournal. Коментувати на Livejournal поки що я не дозволяю :)
Приходьте до мене в гості на Blogger :)
Я ще з ним до кінця не розібралась, але наразі подобається.
ЗІ
Вузлик на пам'ять - як зробити оце перенаправлення постів та постінг через пошту: http://www.lexislounge.net/2007/09/publish-your-blogger-blog-to.html