А за вікном дощ

От і прийшла до нас осінь, прийшла несподівано (хєхє несподівано, в нашій країні все приходить несподівано), з вітрами-дощами і різким падінням температури.
На вулиці одразу з'явилися парасольки (ненавиджу цей пристрій, чому не можна закрити голову капюшоном-кепкою-шапкою-платком, одягти водостійку куртку або застосувати пропитку?), пробки на дорогах (всі попрятались в свої газенвагени як равлики, чи шо?), великі паузи в ходінні тролейбусів і маршруток (не хочуть мокнути?)...
На велофорумі різко зменшилося число покотеньок (це що, тепер до весни чекати? а сенс?) і з'явилися пропозиції цивільно піти кудись погуляти (і що, це вирішить проблему гіподинамії?).
Колеги на роботі жваво обговорюють похолодання і сподіваються настання бабиного літа як манни небесної (але ж після нього все одно осінь буде, чи її вже відмінили?).
А я тупо якась дивна. :) хєхє, не перший раз :)
Мене влаштовує така погода, бо все одно вона буде незалежно від того, подобається вона мені чи ні. Вона нагадує мені улюблені Карпати, Лондон і Петербург одночасно, вона говорить про те, що скоро зима і можна готувати сани. Ой ні, не сани, а шиповану резину на велосипед, і плани про те, куди можна було б поїхати. Плани, яким все одно не доля здійснитися, бо мало в кого швидко б'ється серце при вигляді фотографій з цього сайту ... :(
Ну але хрін з ними, з планами, до зими ще дожити треба. А зараз осінь. І це прекрасна нагода одягнути щось зовсім інше по стилю, ніж моє літнє напівспортивне вбрання. Наприклад, нові чоботи, які подобаються мені просто неперевершено, втім, як і старі, теж цієї ж фірми, я навіть думаю сьогодні, що найважливіша деталь гардеробу - це чоботи. Можна нічого не одягати, одягти тільки чоботи, і це буде прекрасно :))) для чоловічої половини людства так точно.
До речі, про чоботи. Колись я була маленькою і любила їздити на дачу восени і навесні, коли випадали рясні дощі, піщані розбиті дороги покривалися глибокими калюжами, і батьки давали мені свої - мамині чи батькові - чоботи (бо з своїх дитячих я виросла, а дорослих мені не купили - чи то дефіцит чи то нестача грошей початку 90х років). І в тих чоботях був особливий шик бігати по калюжам - вони були великі на мене, бовталися на ногах, подеколи дно калюжі їх засмоктувало і чоботи лишалися в ній, а ноги доводилося акуратно ставити десь на землю і витягувати чоботи з калюжі руками. На тих невеликих клаптях асфальту, які були коло дачі, можна було мочити підошви чоботів в калюжі і лишати мокрі сліди на асфальті, витоптувати ялинки-доріжки-вісімки.
А ще можна було йти на Дніпро і заходити якомога глибше, аж поки вода не ставала врівень з верхом чоботів, і тоді найлегша хвиля ріки - ррраз! - і заливалася в ноги. І все, це вже був неофіційний дозвіл від самої природи - роззуватись і бігати босоніж, ноги-ж-бо все одно мокрі.