4-5 жовтня на Негровці

З якогось часу мені стало нестримно хотітися в Карпати. Та й була я там востаннє в травні на Черемоші. А тут якраз погодка підійшла - дощі-тумани в Києві наче спустилися з тих самих Карпат і почали будоражити, звати, підштовхувати.
Тож в перші ж вихідні, які дозволили це зробити - наплічник-вокзал-Карпати!
Хмарки (чи туман?) кружляли дуже низько, гори дихали вологістю, по землі текла вода, багато води, а на схилах росли дерева - з зеленим, жовтим і червоним листям! Ідея потрапити в Карпати саме на час різнокольорового листя дражнила мене вже пару років, та все щось не складалося - то я прийшла надто рано, то надто пізно, то не прийшла. А гори приходили! :) Прийшли вони і в цей раз!

Кілька емоційних форсувань річок, які цього разу вперто текли впоперек нашої стежки, смачний обід (бо сніданок пропустили), і от - попереду основний підйом.

Мушу сказати нарешті думку, яку вже думала раніше і подумала тепер знову: прогрес в їзді на велі геть нічого не дає в ходінні пішки :( І навпаки - аналогічно.
Оце дуже шкода, бо приділяти час всьому постійно і рівномірно не вдається. Доводиться стикатися з тим, що знайомі дії даються важче, ніж раніше. Втішає, правда, те, що на другий день мені йшлося нормально. Цей ефект надмірної важкості першого дня я пам'ятаю практично з усіх походів, і він мене щоразу засмучує.
Свою повільність на підйомі я ще більше сповільнювала фотканням різних тваринок
і поїданням всього, що можна було поїсти.
А поїсти було що - ожина (багато геть зеленої - коли ж вона поспіє?), залишки чорниць, і смачні брусниці!
Верхівки гір ховалися в тумані, але ми вперто йшли вгору, під дощем, який припинився якраз на кілька потрібних для встановлення намету хвилин, за що йому велика дяка.

Вся ніч пройшла під звуки сильної зливи, яка трохи вщухала і припускала знов, я спала і думала про те, що не здивуюсь, якщо вранці все в наметі буде мокре. Хоч і було коло 0, жарко або хоча б дуже тепло мені в одязі і зимовому спальнику не було - через високу вологість.
Але вранці в наметі було сухо. А по намету шурхотів сніг.

Опираючись сильному вітру, поступово покриваючись льодовим панцирем з снігу і води, ми пройшлись по хребту і помилувались класичним карпатським краєвидом під назвою "сірий прямокутник тумана", а також сочною зеленою травою під ногами.

На хребті знову найшли ягоди, і тепер я точно знаю: краще карпатських ягід можуть бути тільки карпатські ягоди з льодом, які збираєш замерзлими в холодних велоперчатках (бо лінь було шукати нормальні рукавички) пальцями під дощем і снігом і вітром, і не можеш зупинитися і йти нарешті далі, бо вони і там, і там, і там, і всюди, і не хочеться йти, поки все не з'їдено, але все з'їсти неможливо, і десь внизу нам треба встигнути на автобус, і ягоди... ми повернемось до вас!


Внизу сніг став дощем, а потім майже зник. Зате знову з'явилось різнокольорове листя! :)

А ми спускались вниз.


А далі було таксі і гори з вікна, смс-ки і розмови з тими, хто був не з нами, обжорство в мотелі, очікування потяга, пусте купе... приємно, знаєте, знімати геть мокре взуття і шкарпетки, коли в купе ще нема чистих цивільних сусідів :)
І так, про взуття. Черевики з вартістю в N раз більше, ніж попередні, намокають приблизно в N раз довше і сохнуть мабуть так само. Але тривалості їх намокання не вистачає навіть на один ходовий день. І додаткові шкарпеточки зі сміттєвих пакетів тут теж не особливо допомагають. Може, забити на всі ці гортекси і ходити в гумаках?...
P.S.
Весь фотоальбом моїх фоток тут
Я знову написала щось таке про емоції-враження, а толком де ходили і що бачили - нічого не ясно.
А нормальний людський звіт про походик написав мій товариш Avatorl, за що йому велика дяка!