Радість взнавання нового

Тупік. Як це робити? Може, так? Мда, якось так. Не вистачає сил. Ні, не сил, сил достатньо, тут чогось іншого не вистачає. Що, сюди??? Як??? Я так не зможу, це ви тут всі герої і генії, а я, а хто я... А справді, хто я? А чого це я не зможу? Е, нєєєє. Зараз спробую ще раз, ще раз і ще. Йопт! Не виходить! "А чого ти не відмовишся?" А справді, а чого я не відмовлюсь? Може це неможлива задача і наді мною просто приколюються, як над кожним новачком? Дик ні ж, наче можливо, просто треба трошки-трошки напружитись, а потім розслабитись. Хєхє, як просто це сказати. Аааааа! Йєс! А що далі? Зніміть мене звідси! Або хоча б спіймайте там, внизу! Ні, я не стрибну, я краще спробую... нічого я вже не спробую! Ладно, три-чотири! Уууххх! Рівень адреналіну заходить десь за вуха, а нічого ж такого не відбулося, та й тривало все пару хвилин, мабуть. Пару хвилин вічності.
Ну добре, а тут що? А тут наче просто... Ага, аж два раза просто. Фігня тут якась. В мене надто слабкі руки для цього. "Нормальні в тебе руки, вистачило стільки висіти, як ти висіла там, це в тебе ноги слабкі" Ноги??? Да ноги в мене ого-го! Але щось не то. А що не то?? "Дивись, як я роблю" Ага! Не ті рухи! Ну так, треба ж мати не тільки силу, треба ще вміти її правильно прикладати. Болять пальці рук і ніг, і щось все-таки я ніяк не можу нічого зробити, аби піти далі першого кроку. "Ну ти відпочинь, чи що?" А, ну да, точно, я ж можу відпочити. Це так просто, і так складно - побачити інший вихід, особливо коли цей вихід десь не там, де ти звикла бачити виходи. Ооооо! Ого. Це я так швидко задерлась??? Як??? Ще 10 хвилин тому я товклась внизу на старті, як безпомічне кошеня. А тепер безпомічно намагають додряпатись он тудаааааааа упс! бумс! я в самому низі. Все з початку. "Ну подумай, тут же можна ще ось так, наприклад, чого ти лізеш туда?" А чого я лізу туда? Бо звикла діяти по алгоритму. Ну пофіг, що в мене тих алгоритмів більше, ніж у більшості людей, все одно це алгоритми - обмеження - рамки. Дообре, спробуєм тут. Да. Ось. Воно. Я зависаю наверху, все так же безпомічно озираюсь навколо і посміхаюсь. Люди там, внизу, посміхаються, я думаю, вони "немного завидуют тем, у которых вершины еще впереди" (с).
І ще, і так, і сяк, і іншим способом, і.., і... аж поки руки і ноги не здалися і я не стала зриватися з пройденого багато разів маршруту. "Ну тіпа на сьогодні ти уже все, йди додому" Ну тіпа да, на сьогодні я мабуть уже точно все. Голова гуде, футболка мокра (а що я такого робила? я ж нічого особливо і не робила!), руки ... руки болять. Ввечері я ледве зможу почистити і порізати яблучко, а вранці я ледве зможу зачісатися. Ноги кайфують у нормальному взутті нормального розміру. Спина - спина радіє, однозначно - у ній навіть якісь нові м'язи з'явилися, хєхє.
Велкам ту зе ворлд оф болдерінг :)

"Я прийшов - тебе нема"

Чи траплялося вам, стискаючи в кишені шматочок вже не їстівного для вас, але колись смачного, хліба, нервово озиратися по сторонам і намагатися знайти хоч одну пташку в зазвичай переповненому крилатими істотами парку?
А вони в цей час невідомо де купкуються в пошуках їжі і не знають, що їжа також шукає їх...
І, стомившись шукати птахів, висипати крихти хліба в якомусь місці, яке здається найбільш придатним для цього, спостерігати поодиноких горобчиків, які стрибають поруч і вперто не бачать рясного хлібного дощу.
А коли весь хліб вже висипаний, запихувати пакетик з-під нього в кишеню, і швидко йти, не озираючись. Бо озиратись страшно - страшно, що нікого там, біля крихт, нема. Хоч і думаєш-віриш-сподіваєшся, що хтось таки там вже є.

ЖЖ-флеш-мобчик "тряхньом старіной"

Підхопила у witch-enigma.
Ідея проста: ви в коменті пишете, з якого часу існує ваш блог, я називаю вам місяць і рік, ви повторно публікуєте будь-який запис за той час і коментуєте його з точки зору себе, сьогоднішнього. Мені попався липень 2007.

* * *
Через тиждень

14:00
21.7.07

Через тиждень я зроблю одне ідіотське діло.
Я піду у відпустку. Але замість того, щоб полізти в гори, покататись десь цікаво на велосипеді, поїхати в Фінляндію, врешті-решт... я поїду... вчитися.
Ви багато знаєте таких ідіотів, які витрачають власну, без того коротку, відпустку, власні гроші - півтори зарплати, - на навчання? Та ще й на навчання тому, до чого в них може не бути ніяких здібностей, і яке може геть нічого їм не дати професійно?
Не знаєте? Ну то будете знати - це я.
* * *


Якщо муляє і хочеться - треба робити, навіть якщо підозрюєш, що це дурня :)
Я так подумала тоді, і я так думаю про цю затію зараз. Хоч вона мені нічого особливо і не дала, якби я не поїхала, я б переживала більше.
Стоп-стоп-стоп!
Це ж майже готова відповідь на те, що муляє мене зараз!
Тссссссссссссс!
:)

Не можу прийняти рішення

Френди, класичне питання: а що ви робите, коли ніяк не можете прийняти рішення, коли, здається, вже зважили всі "за" і всі "проти", а остаточно прийти до висновку не можете?
Я знаю, що "краще зробити і жалкувати потім, ніж не зробити і жалкувати", і враховую це, та все-таки... як ви продираєтесь крізь хащі сумнівів і невпевненості до точки неповернення?

Котячий ку-клукс-клан :)

Головною характеристикою нашого постійного повзучого ремонту є нерівномірний розподіл меблів по площі квартири. Десь треба лазити по мебляним хащам як павук, чортихаючись і матюкаючись на кожному кроці, а в інших закутках можна вільно танцювати і скакати, стрибати мабуть не можна, бо 9ий поверх.
А ще можна одягти чорний депешмодівський кенгур, бо в кухні нема батарей і там холодно, і батько знову насуне його гостроверхий капюшон мені на голову (хохма в нього така, мабуть якийсь рудимент від дьоргання дівчат за косички), взяти на руки маленьке чорно-біле створіннячко з гострими вушками і вусами, яке зі всіх своїх сил притискається до плеча і голосно співає своє муркотіння, і танцювати навколо каструльки з молоком, бо молоко дуже корисно для хворого горла, але його треба уважно кип'ятити - а то збіжить.
ГГГ танці в чорному балахоні з котом навколо молока - уявляєте таку картинку? :)

4-5 жовтня на Негровці

З якогось часу мені стало нестримно хотітися в Карпати. Та й була я там востаннє в травні на Черемоші. А тут якраз погодка підійшла - дощі-тумани в Києві наче спустилися з тих самих Карпат і почали будоражити, звати, підштовхувати.
Тож в перші ж вихідні, які дозволили це зробити - наплічник-вокзал-Карпати!
Хмарки (чи туман?) кружляли дуже низько, гори дихали вологістю, по землі текла вода, багато води, а на схилах росли дерева - з зеленим, жовтим і червоним листям! Ідея потрапити в Карпати саме на час різнокольорового листя дражнила мене вже пару років, та все щось не складалося - то я прийшла надто рано, то надто пізно, то не прийшла. А гори приходили! :) Прийшли вони і в цей раз!

Кілька емоційних форсувань річок, які цього разу вперто текли впоперек нашої стежки, смачний обід (бо сніданок пропустили), і от - попереду основний підйом.

Мушу сказати нарешті думку, яку вже думала раніше і подумала тепер знову: прогрес в їзді на велі геть нічого не дає в ходінні пішки :( І навпаки - аналогічно.
Оце дуже шкода, бо приділяти час всьому постійно і рівномірно не вдається. Доводиться стикатися з тим, що знайомі дії даються важче, ніж раніше. Втішає, правда, те, що на другий день мені йшлося нормально. Цей ефект надмірної важкості першого дня я пам'ятаю практично з усіх походів, і він мене щоразу засмучує.
Свою повільність на підйомі я ще більше сповільнювала фотканням різних тваринок
і поїданням всього, що можна було поїсти.
А поїсти було що - ожина (багато геть зеленої - коли ж вона поспіє?), залишки чорниць, і смачні брусниці!
Верхівки гір ховалися в тумані, але ми вперто йшли вгору, під дощем, який припинився якраз на кілька потрібних для встановлення намету хвилин, за що йому велика дяка.

Вся ніч пройшла під звуки сильної зливи, яка трохи вщухала і припускала знов, я спала і думала про те, що не здивуюсь, якщо вранці все в наметі буде мокре. Хоч і було коло 0, жарко або хоча б дуже тепло мені в одязі і зимовому спальнику не було - через високу вологість.
Але вранці в наметі було сухо. А по намету шурхотів сніг.

Опираючись сильному вітру, поступово покриваючись льодовим панцирем з снігу і води, ми пройшлись по хребту і помилувались класичним карпатським краєвидом під назвою "сірий прямокутник тумана", а також сочною зеленою травою під ногами.

На хребті знову найшли ягоди, і тепер я точно знаю: краще карпатських ягід можуть бути тільки карпатські ягоди з льодом, які збираєш замерзлими в холодних велоперчатках (бо лінь було шукати нормальні рукавички) пальцями під дощем і снігом і вітром, і не можеш зупинитися і йти нарешті далі, бо вони і там, і там, і там, і всюди, і не хочеться йти, поки все не з'їдено, але все з'їсти неможливо, і десь внизу нам треба встигнути на автобус, і ягоди... ми повернемось до вас!


Внизу сніг став дощем, а потім майже зник. Зате знову з'явилось різнокольорове листя! :)

А ми спускались вниз.


А далі було таксі і гори з вікна, смс-ки і розмови з тими, хто був не з нами, обжорство в мотелі, очікування потяга, пусте купе... приємно, знаєте, знімати геть мокре взуття і шкарпетки, коли в купе ще нема чистих цивільних сусідів :)
І так, про взуття. Черевики з вартістю в N раз більше, ніж попередні, намокають приблизно в N раз довше і сохнуть мабуть так само. Але тривалості їх намокання не вистачає навіть на один ходовий день. І додаткові шкарпеточки зі сміттєвих пакетів тут теж не особливо допомагають. Може, забити на всі ці гортекси і ходити в гумаках?...
P.S.
Весь фотоальбом моїх фоток тут
Я знову написала щось таке про емоції-враження, а толком де ходили і що бачили - нічого не ясно.
А нормальний людський звіт про походик написав мій товариш Avatorl, за що йому велика дяка!